Що трапилося? Усвідомлення

Я спостерігала за тваринами, вони також шукають безпечний прихисток від ворога – налякані вибухами та пострілами втікають, сподіваючись знайти нову домівку. Люди у пошуках безпеки спираються на стіни, тримаються за опору, навіть уявну. Емоцій немає взагалі, або вони занадто бурхливі. Дихання важко контролювати. Наче робиш подих, а повітря не відчуваєш. Намагаюся уповільнити дихання: вдихаю на чотири рахунки, затримка, видихаю на два. Подумки спускаю повітря вниз живота, як на занятті вокалу. Але зараз мені не до співу.

Мої слова беззмістовні. Не помічаю що відбувається навколо, нічого не відчуваю, нічого не розумію. Вмикаю улюблений гумористичний сюжет – не смішно. Страшно, неспокійно, соромно. Всередині порожнеча і тиша. Це захисна реакція. Це – нормально!

Як жінка, я хочу зробити зачіску, але здається що це виглядатиме дивно та недоречно. Зараз я вже у безпеці, але у глибині душі, мені постійно здається що я і далі сижу у бомбосховищі. Мені хочеться сховатися від усього світу. Може піти на пробіжку, пригорнути букет квітів, згадати як виглядає спокійне життя? Дозволяю собі жити далі. Не хочу піддаватися почуттю провини за те що я вижила. 90 млрд нервових клітин мого тіла вираховують ймовірність успішних та невдалих результатів. Так я захищаю себе. Я не знаю що буде далі, мозок розцінює невідомість як небезпеку, тому я постійно напружена.

Zobacz całą galerię
4 zdjęcia

Заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. Це — шлях, і я щойно вирушила у дорогу. Намагаюся не порівнювати гуркіт трамваїв зі звуками вибухів, грюк дверей від протягу з шумом військових. Шукаю нові асоціації, але не можу знайти. Здається що це все лише сон, який скоро закінчиться, але кожного ранку прокидаюсь, усвідомлюючи що це все реальність, у якій ми опинилися.

Чи я гніваюся? Несамовито! Але намагаюсь не дати гніву захопити мене, бо прагну цілісності та спокою. Я знаю, що агресія може бути руйнівною, тому не дозволяю собі її відчувати. Мені потрібна допомога і не соромлюся цього. Але коли приймаю турботу, смуток посилюється і знову відчуваю несамовиту біль. Мені не потрібне співчуття, краще нехай люди щиро скажуть: “Мені теж погано, я з тобою!”. Щиро радію дзвінку знайомих із Франції або Німеччини, куди їх розкидала доля, іноді голос співрозмовника сумний, а іноді жвавий та веселий, бо навчилися радіти Сьогодні, не відкладати життя на потім.

Вчуся жити у новому середовищі, серед незнайомих облич, та нових труднощів. Інша мова для мене як прірва, я не знаю з чого почати. Може з посмішки? Так було б легше порозумітися без знання мови, але у мене немає сил посміхатися. Непорозуміння додає відчаю. Мені важко стримувати сльози. Співчуваю іншим, бо маю людяність (не порівнюю себе), сумую щодо втрат. Дякую собі, заохочую до нового. Подолання проблем — джерело життєво необхідних переможних емоцій. Ми усі різні, як і наші реакції. Несправедливе відношення до мене не може змінити мою сутність, я залишаюся собою, я поважаю себе, дозволяючи слабкість, залишаюся сильною.

Такий емоційний стан може тривати від шести до п’ятнадцяти місяців. Говорять, що час лікує. Намагаюся у це вірити. Коли поглинають відчуття, я пробую перевірений метод — уявляю, що є тільки Сьогодні. Концентруюся на дрібницях, на потребах, на приємних відчуттях (смачно, м’яко, тепло, безпечно). Згадую китайську чайну церемонію: повільні спокійні рухи, м’яке все — аромати, світло, кольори, тканини, навіть вода. Вони розуміються на цьому. Таки спрацьовує. Але є ще дещо – відстороненість. Мені здається що це не моє життя, що я тільки спостерігаю за чужою мені людиною. Допомагають власні дотики, усвідомлення свого тіла, гігієна як терапія, маленькі досягнення у догляді за собою, дихальні вправи, легка розтяжка. Повертаюсь до чайної церемонії: поглиблене вдихання тонкого аромату у цілковитій тиші.

Вплив обставин, яких не можна здолати, може знизити самооцінку, викликати залежну поведінку, безпорадність. Дехто не знаходить виходу. Мріяти не допомагає, тільки поглиблює травму. Ставлю короткострокові плани. Знаю, що складнощі ще попереду. Але йду, як по драбині, крок за кроком та пам’ятаю, що зупинятися — небезпечно.